1.    
  2.     Показна доброчесність Михайла Жернакова: шлях від судді до активіста

Показна доброчесність Михайла Жернакова: шлях від судді до активіста

04.09.2017

В Україні навіть школярі, принаймні старшокласники, знають, що влада у нас має аж три гілки — законодавчу, виконавчу й судову. Про це пише видання Zrada.today. І всім добре відомо, що кожна з цих гілок має бути самостійною й незалежною. Тобто жодних побажань і вказівок, а тим більше тиску не передбачено, Конституцією заборонено й бути ніяк не може. Але, як кажуть, одне діло – горло дерти, друге діло – плуга перти. І кожна гілка влади тягне свого плуга часто не відповідно до вимог, а так, як вийде. Виходить, не будемо кривити душею, поганенько, щоб не сказати геть кепсько. Інакше чого б то довіра до всіх гілок влади уже навіть не нуль, а мінус? Отож і вирішено було ситуацію рятувати й виправляти. Почали судову реформу, яка мала повернути судам довіру, причому в глобальному сенсі. І довіру інвесторів, які ніяк не можуть зважитися вкладати свої кревні в українську економіку — і все через непрозору роботу судових органів. І довіру українського бізнесу, який не встигає оговтотатися від завжди несподіваних змін і не може захистити й себе, і своїх працівників. І довіру маленького пересічного українця, який, власне, і є джерелом влади, але ж від неї й потерпає.

Значить — реформа.

Щоб навести порядок у судах усіх інстанцій, вирішено було провести люстрацію, запровадити обов’язкове електронне декларування всіх статків, забезпечити суддівський корпус і достойними зарплатами, і доплатами, і пенсіями. Аби тільки працювали чесно. А вже що стосується Верховного Суду, то його вирішили замінити повністю – аби зайвих розмов не було. І обов’язково, щоб усе було прозоро. Для того створили Громадську раду доброчесності, яка мала допомагати Вищій кваліфікаційній комісії суддів України встановти, чи відповідає кандидат на посаду судді критеріям професійної етики та доброчесності. Робота, скажемо прямо, важка, виснажлива, кропітка й довга. Бо чомусь із 20 активістів, обраних рік тому, троє вже вибули. І робота в них така: не отримуючи жодної копійки, ці люди мали доброчесно збирати, перевіряти й аналізувати всю інформацію щодо кандидата на посаду судді. А потім, зробивши висновок, подати Вищій кваліфікаційній комісії суддів України достовірну й правдиву інформацію про кожного кандидата. Висновок позитивний — ходи, шановний кандидате, на іспити. А якщо позитивного висновку немає, тобто Громадська рада доброчесності на якихось підставах зробила висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного суду України критеріям професійної етики й доброчесності (а саме цей висновок додається до особової справи кандидата на посаду судді й додає чи не сто конкурсних балів), то й Верховного суду тобі не бачити. Хіба що ВККС змилостивиться, й 11 голосами «переборе» недоброчесне вето. Але то вже нюанси.
Здається, усе справедливо. Але ж це тільки здається. Насправді варто було б спочатку якось перевірити на доброчесність тих, хто доброчесності в інших шукає. Десь у середині серпня, тобто не так і давно, закінчився перший етап відбору кандидатів на посади суддів Верховного Суду України. І Громадська рада про доброчесність добре піклувалася! Та й напіклувалася до того, що серед кандидатів мало не в повний голос говорять, що люди, які мали перевіряти порядність, чесність, вміння протистояти спокусам, самі виявилися не такими вже й цнотливими, особливо щодо грошей (ото вже кляті папірці — кого хочеш на манівці зведуть). Подейкують, щоправда, не називаючи вголос імен і прізвищ, що позитивний висновок Громадської ради доброчесності коштував не так щоб і задорого – якихось п’ятдесят тисяч грошових одиниць дружніх до нас США. І чого б то галас здіймати? На ті ж нещасні 50 тисяч ані машину пристойну не купиш, ані житлом не розживешся. То чого репетувати? Але вийшов, як кажуть, непорядочок, — гроші, нехай і «невеликі» (ну, подумаєш, чиясь пенсія майже за три роки), «доброчесні» активісти у декого з кандидатів взяли, а ось необхідного папірця не написали… Що вже там було насправді — і сам лихий не добере. Але немає у людини (зауважте, людини нежадібної й щедрої) ані тисяч, ані папірця, ані дороги до Верховного суду.

Доброчесність, здається, провалилася з тріском… Прізвищ, звісно, ніхто не назве, якщо випадково самі не «спливуть». Але, як казали колись східні мудреці, якщо довго сидіти на березі річки, то рано чи пізно про все дізнаєшся (чи якось так, принаймні за змістом). Тож поки сидимо. Але виникають питання. І їх щонайменше два. По-перше, на яких підставах оці самі активісти потрапляли до оцієї самої Громадської ради доброчесності. По-друге, а їх самих на доброчесність, на порядність цебто, хтось перевіряв? І тоді вже — а скільки це коштувало? А щоб сидіти на тому річковому березі було не так сумно, розважимося — переберемо по одному членів Громадської ради доброчесності, щоб з’ясувати, хто міг встряти в халепу й підмочити репутацію такого розрекламованого товариства.

Чого боїться Михайло Жернаков?

Із кого почнем? Якщо чесно, то попервах думали почати з першого-ліпшого — все одно ніхто не називав прізвищ тих, хто брав гроші за “доброчесний” висновок ГРД. Але що б ви думали, один з активістів, як то кажуть «за Фрейдом», сам зголосився, щоб ми про нього написали. Не то щоб прям зголосився, але нас здивував його вислів у Фейсбук від 23 серпня: «Якщо в наступні дні-тижні виявиться, що я їм дітей, поклоняюся сатані і не мию руки з милом – не дивуйтеся. Це зараз модно серед громадських активістів, а особливо в Громадська рада доброчесності».

Мова йде про Михайла Жернакова, члена Ради Реанімаційного пакету реформ, який нині засідає в ГРД. Чого ж це він так запанікував? Сто відсотків не через нашу статтю, бо в редакції навіть ідеї такої на той час ще не було. Станом на початок вересня жодних таких публікацій про Михайла Жернакова не з’явилось, тобто і дні вже промайнули, й тижні, а пана добродія Жернакова все ще ніхто не лає. То, може, це сюжет з того прислів’я, де на злодієві й шапка горить? Чи, мабуть, це такий хитрий трюк, мовляв, зроблю я з себе образ жертви, бо, якщо раптом “розкопають” про мене щось погане – відразу можна буде зітхати “Я ж попереджав”. Тобто напросився пан Жернаков на цю статтю фактично сам. Тож далі давайте розбиратися разом.

Народився – і вже добре.

Рік народження Михайло Володимирович вказувати не любить. Чи то йому не подобається саме дата 26 листопада, чи то рік – 1985 (мабуть, не дуже солідний як на доктора юридичних наук). Але тим не менш в біографії на сайті ГРД стоїть лаконічне: «Народився». І все.

Ну а далі за текстом: «у 2007 році закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого у місті Харкові» (таку ж цитату знаходимо і в Рішенні Вищої Ради Юстиції від 24 січня 2012 року № 43/0/15-12). Навіть, якби хто й не знав, то порахувавши, що якщо вступив до «Ярославки» одразу після школи і вчився без академічних відпусток, то вступати мав у 2002 у віці 17 років. Тобто напрошується висновок, що засекречена дата — це все одно 1985 рік. Ну, і на зараз маємо десь 32 рочки у нашого експерта. Але звідки й навіщо таке втаємничення з датою народження? Ну, то таке…

Зате у 2012 році «Вища рада юстиції, керуючись статтями 127, 131 Конституції України, статтями 66, 71 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 3, 27, 29 Закону України «Про Вищу раду юстиції», пунктом 7 §3 глави 2 розділу І, §1 глави 1 розділу ІІ Регламенту Вищої ради юстиції вирішила : внести подання Президентові України про призначення Жернакова Михайла Володимировича на посаду судді Вінницького окружного адміністративного суду строком на п’ять років». Суддя окружного суду, бодай і Вінницького, у 27 років? Ну, звісно, із освітою там все було добре (здається). Але ж який життєвий дсвід і життєва мудрість у юнака, якому ще всі кози мають бути в золоті й усі середи мають бути попереду? Але ж призначили…

До речі, сам же Михайло Володимирович в одному із своїх інтерв’ю обурювався, що місце в суді вартує сто тисяч все тих же американських доларів. То невже платив? Чи мамця рідна допомогла — своя все ж кров, та й малеча ж іще… А мамця у нас, тобто у Жернакова Михайла Володимировича, не абихто, а Мінаєва Ольга Михайлівна — людина відома й шанована, бо ж не вчителька чи вихователька, і навіть не лікарка районної поліклініки, а суддя Харківського адміністративного апеляційного суду. А це вже птаха зовсім іншого неба й іншого польоту. Ось і скажіть, могла така мамця своє дитя напризволяще кинути? Принагідно з’являються два нескладні запитання. По-перше, а до Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Мишко Жернаков (тоді ще Мишко) вступав сам, самотужки? Бо до цього ВНЗ потрапити — дорогого варте, причому найчастіше в прямому значенні. То як? Сам впорався? Може й так. Але маємо згадати, що нині чоловіком у пані Мінаєвої є такий собі Кучерявенко Микола Петрович, завідувач кафедри фінансового права цієї ж таки Юридичної академії. Микола Петрович, до речі, тривалий час був членом Експертної ради Вищої атестаційної комісії України та членом Науково-консультативної ради Вищого господарського суду України. Забігаючи наперед, відзначимо також, що в 2016 році Жернаков Михайло отримує звання доктора юридичних наук, захистивши в Національному університеті Державної податкової служби України роботу на тему «Податкові спори: реформування механізмів вирішення». Звісно, сьогодні це вже не має жодного значення. Ну вступив Михайло Жернаков до Ярославки, ну став суддею, ну захистився на податкову тематику, в якій не дуже то й обізнаний – й що з того? А нічого, просто штришок до доброчесності. Та й по тому.

Рятівна рука незнайомки

Аж далі всюди вказується, що Михайло Жернаков має достойну європейську освіту: вчився в Інституті Права і Економіки Університету Роттердама (здається, це Голландія) і в Університеті міста Болонья, що в Італії. А це збіса дорого. Невже ночами підробляв то сміттярем, то вантажником? Але такої інформації немає. Тут про доброчесність чи про чесність треба говорити? Чи питати традиційне «а судді хто»?

Тривалий час не було інформації й про місце проживання шанованого (здається, так) активіста Жернакова. Тобто, у деклараціях судді Жернакова часів 2014-2015 року, звичайно, пишеться про квартиру у Харкові площею 38.2 (м²), але ж у Вінниці та Києві він має десь проживати? Але ні – у тому рядочку оприлюдненої е-декларації, де треба написати щось про домівку, стоїть прочерк. Їй богу, пригадуються або брудні й із поганим запахом особи без постійного місця проживання (бомжі або безхатченки, щоб зрозуміліше), або мультяшний Чебурашка, який спочатку мешкав у ящику з-під апельсинів, а потім у телефонній будці, допоки Крокодил Гена не прихистив. Чи, може, орендував житло? То й це треба, здається, вказувати у деклараціях. Чи, може, на ніч перетворюється на симпатичного привида, який дівчатам спати не дає? Це теж є можливим. Ось лише витяг з одного з інтернет-ресурсів: «В Михайловому середовищі вже давно пошепки говорять, що якась утаємничена панянка активно лобіювала переведення Михайла із Вінницького окружного адміністративного суду до Окружного адміністративного суду м. Києва. Однак, отримавши рішення Вищої кваліфікаційної комісії України про переведення до міста Києва, Михайло взагалі не захотів бути суддею, влаштував невеликий скандал, і, як наслідок, панянка змушена була влаштували Михайла на роботу, де не потрібно багато витрачати часу. Так, в місті Києві з’явився експерт в грантових проектах». Цитата вельми промовиста, хоча, на жаль, без фактів. Лише здогадки, бо офіційно пан Жернаков все ще не одружений. Та й за кордон гасає лише разом з товаришами чоловічої статі. Тобто, хто та панянка – невідомо.

Проте трохи більше фактів щодо матеріальних активів Михайла Жернакова стає відомо у травні 2017 року.

Наміняв квартиру “на мільйон”

24.05.2017 Михайло Жернаков публікує свою оновлену декларацію. З неї стає відомо, що 10.05.2017 він набув право власності на квартиру в Києві загальною площею 66 кв.м. Не найбільша квартира, але в новобудові – за адресою вул. Андрющенко Григорія, 6-Г.

За даними порталів продажу нерухомості 67 квадратних метрів тут стартують від 89 тис у.о., або 2,26 млн грн.
Такої суми у Михайла, за його деклараціями, аж ніяк не могло бути, бо у 2014 році він заробив лише 190 тис грн, а у 2015 – 206 тис грн. Запит до Державного реєстру нерухомості начебто дає гарну доброчесну відповідь – власність на квартиру оформлена в результаті договору міни квартир. Щоправда, здивувало, що у Мінюсті прізвище попереднього власника значилося як Берило, а у декларації Жернакова як Берилло. Чому вирішив подвоїти літеру «л» – випадково, може? То наразі нецікаво, давайте, ліпше з’ясуємо, що й на що зміняв пан Жернаков?

Справа в тому, що в Харкові у нього була квартира по вул. Леніна, 41 (нині – вулиця Шатилівська). Це стара будівля 1980 року, «панелька». Найкраща ціна таких квартир наразі близько 600 тис грн.

Хто ж й навіщо зробив таку погану «міну»?

Виявляється, що попереднім власником квартири на вулиці Андрющенко була така собі Берило Алла Климентівна, 1938 року народження. Яка до 21 червня 2016 року тихо-мирно собі проживала свої пенсійні роки в Дніпропетровську. Аж раптом того дня захотілося їй купити у ТОВ «Рось Інвест Буд» столичну новобудову вартістю у 1,093 млн грн.

Звідки такі гроші у 79-річної пенсіонерки, яке все життя прожила у Дніпрі на вулиці Батумській, у квартирі вартістю 7819 грн, ми, мабуть, питати, не будемо. Може, добрі люди подарували.

Тільки один маленький нюанс. Договір міни укладався у Харкові. Оскільки пан Жернаков дуже плідно працював у Києві, відбираючи доброчесних суддів, то його інтереси за довіреністю представляв вітчим – той самий Кучерявенко Микола Петрович. Це, власне, правильно. А от інтереси пані Берило, мабуть, через її поважний вік, представляв такий собі Білінський Дмитро Олександрович, 1983 року народження.

Але якщо ви думаєте, що це онук чи родич Алли Климентівни, то помиляєтесь, бо ця молода людина працює викладачем у Харкові на кафедрі Юридичної академії, якою керує Микола Кучерявенко.

Як довго й чи взагалі знала пані Берило пана Білінського – ми не знаємо. Але ж дивіться, світ не без добрих людей, бо Дмитро Олександрович не порадив Аллі Климентівні продати нерухомость, придбану півроку як, за ціною чи не вдвічі дорожче (нагадаємо, що пані Берило придбала квартиру за 1 млн грн, а зараз її можна продати мінімум за 2 млн грн). А від її імені обміняв елітну нерухомість на «забуту Богом панельку» у Харкові, завдавши чистого збитку у 400 тис. грн. Хоча, звичайно, професор кафедри фінансового права та його викладач зробили все, аби договір міни виглядав максимально пристойно. Так був знайдений СПД на прізвище Кізіль, який зробив “правильну” оцінку обох квартир – та, що в столиці занизив майже на 100 тис грн навіть у порівнянні з вартістю, за яку квартира куплялась, а у Харкові квартира раптом “підросла” на 200 тис грн. В результаті вийшло, що міна відбулася без доплат. Але все те, мабуть, мало стосується Михайла Володимировича, який напевне вже й ремонт у квартирі зробив.

Вправний байкер та поганий декларант

Та з квартирою, хоч-не-хоч, але Михайлу Жернакову таки довелося вигадувати «пристойну» схему. А от зі своїми транспортними засобами він вирішив взагалі не заморочуватись.

Офіційно пан Михайло декларує тільки Suzuki Grand Vitara 1995 куб. см., 104 кВт , 4900 мм, 2007 року народження (цебто випуску), яка навіть зараз може вартувати до 13 тисяч доларів (хоча може й менше, але не так щоб дуже). Нова ж і взагалі коштувала до дідька! А пального жере скільки! І це все копієчка неабияка… Казала колись знайома бабця: «Туди копійка, сюди копійка – а де їх узять?» Ну, дійсно, де вони беруться оті копійки, якщо людина весь час вчилася, або все стягувалася на хабар за місце судді (сам же й писав, що інакше не буває)?

До речі, дуже чудово, що Михайло підтримує ідею того, що інформація в соціальних мережах має право на існування та перевірку. Саме завдяки постам в Facebook, ми з’ясували, що екс-суддя Вінницького окружного адміністративного суду Михайло Жернаков має у власності мотоцикл Honda.

Завдяки публікаціям фото в Facebook ми ідентифікували навіть серію Honda – це Honda VT600 Shadow (американська версія Steed), ціна на який в Украйні стартує від 85 000 грн., і це без тюнінгу, який є у Михайла.

Такий красень сягає й 140 тис грн. А те, що його в декларації немає – ну то проста забудькуватість.
Хоча, може, НАЗК слід перевірити декларацію більш ретельно, бо дуже вже порожня й сумна декларація у Михайла Володимировича. Просто котячі сльози, а не декларація…

Знання – це добре. Якщо вони, звісно, є

Світ не терпить порожнечі. І це справді так. Хтось, може, статки собі набував, а пан Жернаков завжди шукав знання. Вчився на космічних швидкостях. Як і голова не луснула й не зробилося людині зле? Ну ось, знову цитата із документа, який сам же й підписав: «У 2007році з відзнакою закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого. У 2008 році закінчив Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна за спеціальністю «Фінанси», кваліфікація магістр. У грудні 2009року закінчив інститут права і економіки Університету Роттердама, Нідерланди та отримав ступінь магістра права. У вересні 2010 року закінчив університет Болоньї, Італія та отримав ступінь магістра права та економіки. У 2009 році у КНУ імені Тараса Шевченка захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. У вересні 2013 року прикріплений до КНУ імені Тараса Шевченка для здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук… Захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук 2016 році».
Це ж непогано? 30 років — доктор юридичних наук! І теми непогані: кандидатська – «Правове регулювання представництва у сфері оподаткування», а докторська — «Податкові спори: реформування механізмів вирішення». Солідно, бо там солідно все, із науковим консультантом включно. От тільки якби не тінь Кучерявенко Микола Петрович над усіма цими роботами. Бо послугуватися допомогою вітчима все ж несолідно…

Та щоб ви знали, людина не тільки в читальних залах сиділа, а ще й докладала величезних зусиль на ниві експертній: «В грудні 2015 року обраний членом Ради Реанімаційного Пакету Реформ. З початку 2016 року — експерт Центру політико-правових реформ». Ну, правда, професором не став. Мабуть, не його це… Чи тимчасово, поки з Верховним Судом розбереться? Заради цього й суддівську кар’єру покинув. Чи й тут тимчасово все таки? Ну, справді ж цікаво, за які заслуги й здобутки в грудні 2015 р. ще зовсім юнак обраний членом Ради Реанімаційного Пакету Реформ? А з початку 2016 р. — експертом Центру політико-правових реформ? Щось у цьому пазлику ніяк не складається. Чому людина залишила місце судді заради громадської, по суті, діяльності? Невже робота громадського активіста вигідніша за суддівську? То чим саме? Впливом на формування суддівського корпусу? Чи отими тисячами (десятками тисяч) доларів, які не то справжні, не то міфічні… Але за які вже обіцяли й пики бити, і голови, як горобцям, відкручувати. Було чи ні – ніхто ж не бачив. Але погрози чули…

Які ж насправді заробітки мають громадські активісти, нехай і з докторськими ступенями? Чи справді тільки громадські засади, а годує мати рідна, суддя харківська, та допомагає вітчим, професор харківський? І декларація якась, як казали колись, «плохенька» (непевна, сумнівна тобто). То чи можна довіряти такій декларації, якщо вона належить члену Громадської ради доброчесності? Може, тут поки зарано про чиюсь доброчесність міркувати? Із своєю б до ладу розібратися. Справи впорядкувати. Джерела існування остаточно визначити.

Ось такий він, наш «доброчесний» активіст родом із суддів – Жернаков Михайло Володимирович.